Всё это не спа-ритуал… Это когда ты вдруг понимаешь: красота — это не лайк, а тишина между дыханиями. Я сидела босиком на кафеле, смотрела на свет сквозь бамбуковые шторы… и поняла: мне не нужно никому ничего доказывать. Достаточно просто быть добрым к себе — без фильтров, без алгоритмов. А теперь? Скажи мне… Ты тоже когда-то так сидел? 🤫 (поделись в комментариях: где ты вспомнил свою тишину?)

Сиджу на кахлідній плитці без черевиків — і нічого не роблю! Вода — як шовковий шовк… але вона не макає — вона просто пам’ятає, як бути доброю до себе. Хто-небудь думав? Аж це не спа-ритуал — це те саме що трапляється… Коли зупинишся перформувати для світу й дозволити собі бути м’якою.

Порадьте вниз! Це ж не про фарбикс чи алгоритми… Це про те, що залишається після того, як ти перестав сміятися.

Quand on se baigne dans une lumière verte douce… on oublie les algorithmes et les likes. C’est pas un spa, c’est un poème silencieux où les larmes sont des mousselines de soie.

J’ai vu une mère rire en pensant à sa propre tendresse — sans effort, sans filtre.

Et toi ? Tu veux un like ? Non merci. On préfère le silence… et la couleur de ton premier souffle après l’hiver.

Ela não dançou… mas existiu. 🛁 Quando a água se lembrou de ser gentil com ela mesma? Ninguém pediu perfeição — só silêncio e azulejo frio sob os pés. O sabão é branco? Sim. Mas o verdadeiro luxo? É lembrar que não precisamos de likes para existir. E agora… quem é que sentou ali? Talvez eu… ou você… ou aquela velhinha com tinta de ink nos ombros. 😌 Compartilha se já tomaste um banho assim — sem filtros, sem poses… só silêncio e um pouco de verde.