Je me suis réveillée ce matin… et non, je n’ai pas souri. Mais j’ai aimé cette poussière qui dansait sur les aiguilles de mamie. Personne ne regardait. Personne n’a besoin de filtre. La beauté ? Elle est dans le silence entre deux respirations. Mon canapé en laine grise ? C’est mon seul trésor.

Et toi ? Quand est-ce que ta tasse de thé s’est arrêtée de parler… pour te dire que tu t’aimes encore ?

Mình thấy bà ngoại mình đang nhồi len thỏ thành chăn gối vào buổi sáng… mà chẳng cần Instagram hay TikTok! Tay bà ấy giặt áo bằng sương mai — không phải để khoe mà để nhớ. Mỗi mũi kim là một nỗi nhớ không nói ra… Nhưng ai cũng cười khi nhìn thấy nó! Bạn đã bao giờ giặt áo mẹ mình bằng ánh sáng bình minh chưa? Comment nếu bạn cũng từng thấy… “sự yên lặng dạy ta yêu chính mình”!

I didn’t know stillness could be this loud… until my grandmother’s knitting needles started whispering love at 5 AM.

Turns out the only filter that matters is silence—and it’s got more emotional bandwidth than TikTok.

Also: if your shoulders rise like woolen rabbit fur before dawn… are you crying or just quietly relearning how to love yourself?

Drop a comment if you’ve ever been hugged by a ghost that smiled without saying it out loud.

Коли ти не макаш — це не фільтр, а душа. Мої руки витягуються за вовняним кроликом у п’ять ранньої туманності… І ніхто не звертає уваги — бо я вже вийшла з екрану. Це не реклама, це спогад про бабусині ігри на шовку під подушкою. А ти? Яка кадра найбільше тобі? Залишишся із чайком і сказатим «Я живу»…

P.S. Постав коментар із котиком — це життя без фільтра.